Плоскирів ввійшов у склад маєтків роду Бедрихів – одного з найдавніших та найзаможніших у ті часи на Поділлі. Зокрема, після середини XV ст. володарем Плоскирова (Плоскировець) згадується Микола Бедрих – відомий як перший кам’янецький каштелян.

Наступні триста років (1493-1793 рр.) Плоскирів, перебуваючи під польською владою, отримав статус містечка й виконує функції центра плоскирівського староства. З’являються цехи, розвиваються ремесла й торгівля, проводяться ярмарки. Але все-таки весь цей час Плоскирів був незначним населеним пунктом, чисельність мешканців якого не перевищувала 2-3 тисячі, а іноді, під час та після нападів загарбників, містечко взагалі перебувало спустошеним. У другій половині XVI ст. Плоскировим володіла знана шляхетська родина Влодеків. Першим з них був хорунжий та кам’янецький староста Мацей Влодек – досить відомий на той час у польському королівстві воєначальник. Від нього Плоскирів перейшов до сина Станіслава – майбутнього белзького воєводи та галицького і коломийського старости. В другій половині XVІІ – XVIІІ ст. Плоскирів перебував у володінні однієї з найвідомішої родини Речі Посполитої – Замойських. В різні роки містечком володіли такі видатні представники цього роду, як Томаш Замойський – відомий воєначальник, та Анжей Замойський – великий коронний канцлер. Оскільки Плоскирів чималий період належав Замойським, то й не дивно, що елементи їхнього родового герба, відомого під назвою “Єліта”, знайшли відображення у гербі міста – “на голубому полі три схрещені стріли, середня вістрям до низу, а дві крайні – вістрям угору”.

Під час Визвольної війни українського народу під проводом гетьмана Богдана Хмельницького Плоскирів та його околиці неодноразово опинялися в центрі протидії козацьких та польських військ, й неодноразово зазнавав спустошень.
Після приєднання Поділля до Російської імперії, 5 липня 1795 р. імператорським указом була утворена Подільська губернія. Один із повітів губернії став називатися Проскурівським, а його центром зазначене місто Проскурів. Саме в цьому імператорському указі вперше зустрічається назва Проскурів. Якоїсь спеціальної постанови про перейменування Плоскирова в Проскурів не знайдено і нам тепер залишається лише гадати: чи свідомо, чи помилково в російських документах з’явилась нова назва міста. Цікаво, що деякий час дві назви існували одночасно, але з 1801 р. остаточно утвердилася нова – Проскурів, яка була співзвучна із словом “проскура” – так українці іменують хлібець, котрий вживається у християнських обрядах.
Хоча Проскурів й став повітовим центром, але ще тривалий час залишався незначним провінційним містом. Лише наприкінці XIX ст., після прокладання залізниці (1870 р.), Проскурів починає інтенсивно розвиватися. На межі XIX - ХХ ст. стають до ладу великі промислові підприємства (тютюнова фабрика, цукрозавод, чавуноливарний, цегельний, пивоварний заводи), споруджуються житлові будинки, магазини, торгові лавки, прокладається бруківка, відкриваються нові учбові заклади – реальне училище, жіноча гімназія (1904 р.) та комерційне училище (1908 р.), театр (1892 р.), бібліотека (1901 р.), прокладається телефонна мережа (1909 р.), з’являється електрика (1911 р.). Населення міста зростає майже у 5 разів і у 1909 р. становило 36 тисяч мешканців. Саме в цей період визначається основний напрямок в економічному розвитку міста – на початку ХХ ст. Проскурів стає найбільшим торговим центром Подільської губернії з річним торговим оборотом 5,5 млн. рублів. Лише із залізничної станції міста щорічно відправлялося 3,1 млн. пудів вантажів, а прибувало 6,9 млн. пудів. Торгівельні та кредитні установи міста обслуговували великий регіон. Особливо важливу роль Проскурів відігравав в експортній торгівлі зерном.
Другий чинник, який сприяв бурхливому розвитку міста – розташування в Проскурові військових частин та створення великої військової залоги, що було обумовлено вигідним стратегічним розташуванням міста поблизу державного кордону. У місті перебував 35-й драгунський Бєлгородський полк, 12-а гарматна бригада, штаб 12-ї піхотної дивізії, до складу якої входив уже розквартирований (з 1875 р.) в міських казармах 46-й піхотний Дніпровський полк. Саме у цьому полку служив молодий підпоручик Олександр Купрін – у майбутньому відомий письменника, класик російської літератури. Роки служби в Проскурові (1890-94 рр.) та враження від армійського життя знайшли своє відображення у повісті Купріна “Поєдинок”, що зробила її автора знаменитим.
Життя і діяльність багатьох видатних людей ХІХ ст. пов’язане з містом. У 1840-х рр. в Проскурові неодноразово бували польський поет Антон Шашкевич та історик і етнограф Олександр Пшездзецький. Прямуючи поштовим трактом із Кам’янця-Подільського на Житомир, у жовтні 1846 р. в Проскурові зупинявся співробітник Київської тимчасової Археографічної комісії, у майбутньому видатний український мислитель, поет, художник Тарас Шевченко. Протягом 1856-58 рр. до повітового центру періодично приїздив з Чорного Острова вчитель місцевого дворянського училища, а згодом видатний поет-байкар Леонід Глібов. В 1857-63 рр. тут неодноразово бував фольклорист і етнограф Андрій Димінський. В 50-60-х роках ХІХ ст. Проскурів відвідали композитори Діонісій Бонковський – автор відомої пісні “Гандзя”, Владислав Заремба – автор пісні “Дивлюсь я на небо”, видатний український поет Степан Руданський.
У ХХ ст. не обминули Проскурів трагічні події Першої світової та громадянської війни.
З початком Першої світової війни Проскурів став прифронтовим містом. В цей час тут побувало чимало відомих воєначальників Російської армії, серед яких командуючий 8-ої армії Південно-Західного фронту, видатний полководець, генерал Олексій Брусілов.
Але, особливо слід відзначити події, що стосуються періоду боротьби українського народу за розбудову незалежної держави у 1917-20 роках. Проскурів у той час відігравав роль важливого опорного пункту Української Народної Республіки (УНР), а в 1919 - 1920 рр. взагалі постійно перебував в центрі вищезгаданих подій. Саме в Проскурові тричі перебував Уряд УНР та Директорія (березень, листопад 1919 р., червень 1920 р.), саме тут відбулося останнє засідання Директорії в її повному складі (березень 1919 р.), саме звідси вирушив за кордон колишній голова Центральної Ради Михайло Грушевський (лютий 1919 р.). Неодноразово у ці роки в Проскурові бували голова Директорії, Головний Отаман Симон Петлюра, командуючий Українськими Січовими Стрільцями Євген Коновалець, відомі урядовці та політики УНР Сергій Остапенко, Борис Мартос, Ісаак Мазепа та інші. В 1919 р., як вояк армії УНР, в місті деякий час перебував майбутній письменник та поет Володимир Сосюра, про що він згадує в романі “Третя рота”. Не обійшлося під час громадянської війни без трагедій – 15-16 лютого 1919 р. відбувся єврейський погром, під час якого загинуло близько тисячі мирних мешканців Проскурова.
В перші роки радянської влади Проскурів в 1923 р. стає окружним центром. Місто поступово розбудовується та стає найбільшим за населенням, військово-стратегічним значенням та промисловим потенціалом у регіоні, а згодом, від березня 1941 р. – обласним центром Кам’янець-Подільської області (утворена у 1937 р.). З Проскуровом пов’язане життя багатьох відомих людей того часу. Так, у 1920-22 рр. в місцевому реальному училищі навчався майбутній письменник Микола Трублаїні, автор широко відомих творів “Лахтак” та “Шхуна “Колумб”. В 1920-х роках, у розташованій в Проскурові Червонокозачій дивізії, служили письменники Олесь Донченко та Ілля Дубинський, починали службу чимало видатних у майбутньому військовослужбовців: маршал військ зв’язку Іван Пересипкін, маршал бронетанкових військ Павло Рибалко, маршал авіації Сергій Худяков, Маршал Радянського Союзу Петро Кошевий та інші. У 1926-30 рр. у місті мешкала і була обрана депутатом міської ради Ірина Коцюбинська, донька Михайла Коцюбинського, літературознавець, заслужений працівник культури УРСР. У вересні 1938 р. в Проскурові працювала знімальна група під керівництвом відомого кінорежисера, класика українського кіно Олександра Довженка, що знімала тут деякі епізоди фільму “Щорс”.
Але, в цей же час місто, як й вся країна, відчуло на собі жорстокість “сталінського” режиму. У 1933 р., у зв'язку з недостатнім продовольчим забезпеченням міста, зафіксовані факти опухання від голоду в 22 родинах проскурівчан – переважно кустарів, пенсіонерів та робітників. У 1937 р. небувалого розмаху набувають безпідставні репресії проти всіх верств населення міста. Показовою стала “чистка” серед працівників механзаводу ім.Куйбишева, коли в 1937-38 рр. було репресовано близько 120 робітників та інженерно-технічного персоналу (у тому числі й директора). Всього за роки “сталінських репресій” в Проскурові було розстріляно понад 12 тисяч проскурівчан та мешканців Проскурівського округу. Згодом, майже всі ці люди були реабілітовані. У 1930-х роках безжалісно нищаться культові споруди – 1936-38 рр. за рішенням радянських органів влади був висаджений у повітря костьол Св. Анни, 1937 р. закриті та пограбовані собор Різдва Богородиці та “Велика” синагога.
Мирне життя перервала війна – 8 липня 1941 р. німецько-фашистські війська окупували Проскурів. Фашистські загарбники в передмісті Ракове влаштували табір особливого режиму для військовополонених “Шталаг 355”, в якому за роки окупації знищили близько 60 тисяч чоловік. До того ж, були проведені масові розстріли мирних проскурівчан, а це, ще 16.570 безвинних жертв. Проте, із перших до останніх місяців окупації у місті діяла антифашистська підпільна організація, яку очолював М. Храновський. 25 березня 1944 р. війська 1-го Українського фронту під командуванням Маршала Радянського Союзу Георгія Жукова визволили місто від німецько-фашистських загарбників. У визволенні Проскурова приймали участь частини 1-ї Армії А. Гречка, 3-ї танкової армії П. Рибалка, 2-ї повітряної армії С. Красовського. Очевидцем визволення Проскурова став видатний англійський письменник Джеймс Олдрідж, який на той час був зарубіжним військовим кореспондентом. Свої враження про бої за місто він передав у своєму репортажі.
Після повоєнної відбудови народного господарства й налагодження мирного життя, із 1950-х років починається розбудова фактично нового міста, яке 16 січня 1954 р. було перейменовано у Хмельницький, з відповідним перейменуванням й області. Значно збільшується площа міста, особливо після приєднання приміських сіл Заріччя та Гречани. Виникає ряд заводів всесоюзного значення – трансформаторних підстанцій, “Трактородеталь”, радіотехнічний, термопластавтоматів, “Катіон”, стають до ладу підприємства індустріально-будівельної, харчової та легкої промисловості. Зокрема, завод трансформаторних підстанцій стає провідним у СРСР із виробництва трансформаторів для залізничного транспорту, завод “Катіон” – одним із найбільших в країні виробником конденсаторів, радіозавод – єдиним в СРСР виробником авіаційної спецтехніки військового призначення.
Виникнення подібних підприємств перетворило місто Хмельницький на великий промисловий центр України. Значно зросло населення, засновано перший вуз – технологічний інститут (нині Хмельницький національний університет), прокладено перші тролейбусні лінії, розбудовано нові мікрорайони. До того ж місто стає важливим військово-стратегічним центром не лише регіону, а всієї країни. В 1956 р. до обласного центру на постійне місце дислокації прибуває 17-та гвардійська мотострілецька дивізія, а у 1961-64 рр. – підрозділи однієї з найпотужнішої у світі ракетної дивізії. Саме з цього часу поблизу Хмельницького та на території області розгортаються бойові позиції міжконтинентальних ракет. Значною подією, що доповнює військову сторінку історії міста, стало заснування у 1970 р. Хмельницького вищого артилерійського командного училища, на базі якого в 1990-х рр. створено єдину в державі Національну академію прикордонних військ України.
В 1991 р. хмельничани одностайно підтримали проголошення незалежної України, та, перейшовши на принципово інші умови господарювання, зуміли зберегти поступальний розвиток міста, переорієнтувавшись на нову економічну модель. Хмельницький став на той час одним з найбільших у східній Європі торгівельних центрів – нині тут діє цілий ринковий комплекс, який займає площу понад 18 га і включає 24 самостійних речових ринків.
Пишається Хмельницький одним із найкращих дитячих танцювальних колективів України – ансамблем танцю “Подолянчик”, єдиним у своєму роді моно-театром ”Кут”, першою в Україні школою іконопису “Нікош”, чудовим органним залом, оригінальними скульптурами та монументами, що виконані батьком та сином Миколою і Богданом Мазурами – заслуженими скульпторами України .
Пишається Хмельницький й своїми видатними земляками. У місті народилися Павло Вигодовський (справжнє прізвище Дунцов) – єдиний декабрист, який мав селянське походження; Василь Зеньковський – філософ, психолог та церковний діяч, міністр сповідань Української Держави у 1918 р.; Георгій Верейський – народний художник РРФСР, дійсний член Академії мистецтв СРСР, майстер міського пейзажу і портретного живопису; Кость Місевич – бандурист, засновник кобзарської школи ХХ ст., діяч української революції 1917-20 рр. та руху опору в складі УПА; Аріель Дюран (Хая Кауфман) – американська письменниця, авторка (разом з чоловіком Уіллом Дюраном) всесвітньовідомої 11-ти томної «Історії цивілізації»; Серафим (Костянтин Свежевський) – православний церковний діяч Південної Америки, архиепископ Каракаський та Венесуельський, а також Бразильський; Трохим Борима – професор, доктор медичних наук, акушер-гінеколог; Григорій Щерба – мінералог, академік, доктор геологічних наук, Михайло Дейген – фізик-теоретик, член-кореспондент Академії наук УРСР; Іван Жулкевський – актор, народний артист України; Володимир Вайсер – Герой Радянського Союзу, танкіст, загинув під час визволення України від німецько-фашистських загарбників; Святослав Федоров – лікар-офтальмолог, академік, засновник науково-технічного комплексу “Мікрохірургія ока”; Анатолій Молотай – народний артист України, художній керівник, головний диригент Президентського оркестру України; Анатолій Грига – доктор технічних наук, професор, інженер-механік, визнаний фахівець у галузі лопасних машин, Анатолій Кашпировський – кандидат медичних наук, психотерапевт та гіпнотизер, що прославився телесеансами гіпнозу, які транслювались на Центральному телебаченні СРСР, Олег Приходнюк – археолог, доктор історичних наук, Лауреат Державної премії України в галузі науки і техніки, Михайло Павловський – доктор технічних наук, доктор економічних наук, академік, заслужений діяч науки і техніки України, народний депутат України; Володимир Андропов – народний артист Росії, диригент, художній керівник опери Великого театру в Москві, Олександр Руцькой – льотчик, генерал-майор, Герой Радянського Союзу, учасник війні в Афганістані, згодом – Депутат РСФСР та віце-президент Росії; Сергій Нагорний – спортсмен-веслувальник, заслужений майстер спорту, Олімпійський чемпіон 1976 р.; Олександр Пономарьов – один із найкращих популярних співаків країни, народний артист України, та багато, багато інших.